Харківщина після окупації: як відновлюється селище Мала Рогань

Мала Рогань розташована у східному передмісті Харкова. Цей населений пункт потрапив під окупацію 25 лютого і був звільнений українськими військовими під час контрнаступу трохи більше, ніж через місяць.

До того, як в селище прийшов "русский мир", воно було доволі сучасним — з чималим житловим фондом, добре розвинутим аграрним виробництвом, сформованими соціальною, комунальною та транспортною інфраструктурами. 

Про те, що відбувалося у Малій Рогані під час окупації, та про те, як місцеві жителі оговтуються від нещодавно пережитих жахіть дізналися кореспонденти Новини.LIVE.

Малу Рогань звільнили одну з перших у Харківській області

Попри те, що з часу деокупації Малої Рогані минуло сім з половиною місяців, тут і досі можна побачити відлуння війни. На в'їзді — розбита башта ворожого танку, трохи поодаль — згорілий корпус панцерника, і все це на фоні цілої вулиці вщент зруйнованих заможних двоповерхових будинків мирних мешканців.

І в цілому, про бої тут нагадує чи не кожний квадратний метр — у селищі немає жодної непошкодженої оселі, сотні загублених доль. Щоправда, в одних хатах господарі встигли трохи навести лад, а інші домівки й дотепер стоять з вибитими шибками, пробитими дахами, посіченими від уламків боєприпасів стінами або зруйновані настільки, що не підлягають відновленню. Розбиті і школа, й амбулаторія, і церква, і дитсадки.

Ось чоловік самостійно латає дах після обстрілів. Каже, часу спілкуватися не має, поспішає доремонтувати покрівлю перед настанням холодів. В його будинок "прилетіло" ще на початку березня.

Місцева мешканка Малої Рогані двічі за війну опинилася під окупацією

Біля приміщення сільської ради ми зустрічаємо Ольгу, яка повертається з крамниці додому. Кінець зими жінка згадує з жахом:

"Селище окупували на другий день повномасштабного вторгнення. Ми в це не вірили, але коли я побачила російські танки, серце зацепеніло. Росіяни зайшли через селище Сороківка, люди принишкли. Ніхто не з ким не спілкувався, ніхто не виходив, продукти ще якісь були, заощадження були, але придбати щось було дуже складно. Зникло світло в селищі, зник зв'язок, допомагали один одному, хто чим міг".

Коли почалися активні ворожі обстріли, разом зі своєю родиною жінка вирішила спробувати покинути селище. Пішки вони тікали до Харкова, а наступного дня виїхали до Великого Бурлука, де знову потрапили в окупацію.

"Ми йшли, а через нашу голову летіли снаряди. Зустріли вони нас. Але знаєте, ми домовилися, щоб їх деморалізувати, голосно привітатися. І коли ми це зробили, солдати на кілька секунд завмерли, а ми пройшли поза ними. Бо, зрозумійте, ніхто з ними не вітався, ніхто не розмовляв, ніхто не виходив з хат. А потім ми вдруге за одну війну опинилися в окупації. З Великого Бурлука росіяни виходили набагато важче", — продовжує Ольга. 

Додому Ольга повернулася 12 квітня, майже одразу після звільнення Малої Рогані. За її словами, наразі життя вже помаленьку шукає звичне мирне русло — змучені війною місцеві згуртовані і дружні, як ніколи: 

"Я була в захваті від своїх сусідів. Відразу почали відновлювати електрику, опалення, газ. Почали прибирати сміття, розміновувати території. І ми всі виходили зі своїх будинків, розбирали завали, питали, чим ще можемо допомогти. Брали участь у всьому, де можна. Селище відновлювалося буквально на очах".

Де в селі рашисти розташовували свої позиції 

Дім пані Оксани стояв на висоті, паралельно кільцевій дорозі. Саме на цьому місці під час окупації розміщувалася колона ворожої техніки окупантів, звідси ж зі ствольної артилерії вони гатили по Харкову та його околицях в перший місяць повномасштабної війни.

На початку березня, під обстрілами та після пережитого терору, жінка з донькою, чоловіком та племінником втекли з окупації, а коли за кілька місяців повернулися, вже не було де жити.

"Я тут працювала на підприємстві поряд, так 2 березня, коли пішла годувати кролів та баранів, вони мене там почали бити прикладами. Сказали, мовляв, чого ви боїтеся, ми прийшли вас звільняти. Послали мене. Ну я розумію, що мене вб'ють, чоловіку у хату гранату кинуть, а доньку, 20 років дівчині, мордуватимуть. Повернулася додому і сказала всім, що на свій страх та ризик, але ми звідси йдемо", — починає свою розповідь жінка.

Зараз Оксана живе у сусідів і щоденно власноруч розбирає завали, щоб зберегти хоч щось з того, що лишилося. Всю окупацію в її будинку проживали росіяни.

"В них тут навіть снайпер був, бо знайшла зі снайперської винтовки приціл. Крісла були розвернуті на вікна, на верх, на чердак, була поставлена драбина, видно, сиділи спостерігали. Поряд підприємство, мебелька, там з першого дня у підвалі ми сиділи, а вони по нас бавилися, стріляли. Окупанти тут все порозбивали, з хати повиносили одяг, ковдри, ось я знайшла мішок, в якому були їхні речі з усіма прізвищами, ініціалами тих, хто тут стояв", — показує жінка рукою в бік обережно складеної купки цегли. 

Що робити далі, Оксана й дотепер не знає. Коштів на відбудову хати в родини немає, місцева влада як допомогу наразі змогла виділити тільки брезент і цвяхи.

Росіяни обстрілювали машини цивільних під час евакуації

Сергій працює в Харківському національному аграрному університеті ім. В.В. Докучаєва. Пів місяця він зі своєю родиною ховався від росіян у погребі власного будинку, а коли температура повітря всередині оселі досягла нуля, вирішили евакуюватися з селища автівкою. 

Ось що згадує чоловік про ту поїздку: 

"Близько десяти машин проїхало, і ми разом з ними. Це не було організовано якось, просто люди, переважно з дітьми, почали виїжджати. Рухатися можна було лише на Вільхівку, центр нашої громади, і далі на Кулінічі, де вже був блокпост ЗСУ".

І відразу ж додає, що евакуюватися того дня вдалося не всім:

"Хтось виїхав, когось розстріляли, дівчину тоді розстріляли цивільну... Що в них в головах, ніхто не знав. Там була замінована дорога, тобто їхали поміж мін".

Найзруйнованіше село у Вільхівській громаді — Кутузівка

Кореспондентам Новини. LIVE також вдалося зв'язатися з Олександром Шмиголем, головою Вільхівської громади, до складу якої входить селище Мала Рогань. За його словами, від дій окупантів так чи інакше постраждали всі населені пункти громади, втім найважче окупацію пережило село Кутузівка. 

"Так чи інакше, постраждала в громаді кожна хата, розумієте? Десь шибки повибивало, десь ще щось побило, якісь згоріли вщент, інші вже полагодили, відремонтували. Ось зараз стою біля хати, вона велика, як гуртожиток, так люди тут живуть без даху вже з квітня місяця. Вже звільнили село, але будинки ще так і стоять. Роботи багато, дуже багато. І це добре, в тому сенсі, що нам повернули наші землі. Але його все треба ще відновлювати. Зима на порозі", — зазначає Олександр.

Ще мінімум 7500 розбитих вікон у Вільхівській громаді потребують заміни

Держава наразі підтримує громаду будівельними матеріалами для відновлення пошкоджених житлових будинків, комунальних споруд, шкіл, дитячих садків тощо. Крім цього, обласна військова адміністрація надала 1500 пластикових вікон мешканцям, чиї домівки постраждали внаслідок російських бомбордувань.

"Тільки вікон було надано більше ніж півтори тисячі, ми їх поставили, допомогли людям. Це десятки мільйонів гривень, але судячи з наших підрахунків, це навіть не покриває чверті нашої потреби, необхідно ще понад 7500. І це ще без Кутузівки, ми там тільки пишемо акти, обстежуємо село", — пояснює голова Вільхівської сільської ради.

Під час окупації Олександра Шмиголя вкрали. Відповідно до інформації, розміщеній в інтернеті, у російському полоні очільника громади тримали мінімум до кінця весни. А 5 жовтня на сайті Президента України Володимира Зеленського було оприлюднено розпорядження, згідно з яким Олександра Шмиголя назначили начальником Вільхівської сільської військової адміністрації.