"Поранені" окупацією, або як ізюмчани пережили "русскій мір"
Звільнені українські села, селища та міста — наче ляпас по щоці, що миттєво приводить до тями. Адже після відвідування будь-яких деокупованих населених пунктів дводенна відсутність благ цивілізації видається найменшою дрібницею з можливих.
Ізюм — найбільше місто на сході України, відвойоване ЗСУ на початку вересня під час масштабного контрнаступу. Саме воно виконувало роль великого логістичного центру, що пов'язує Донецьку та Харківську області, а відповідно, мало стратегічне значення для ворогів.
За трохи більше ніж пів року окупації росіяни знищили інфраструктуру Ізюма на 80%, перетворивши місто на суцільні руїни. І хоча місцевим жителям вже повернули світло, воду, газ та опалення, життя зараз все одно віддалено нагадує довоєнне.
Ізюм росіяни зруйнували ще на початку агресії
Ізюм поділено на дві частини річкою Сіверський Донець. Під час окупації обидва мости, що з'єднували місто, були підірвані, тому спочатку добратися на протилежний берег транспортом можна було лише за допомогою пантонної переправи. На початку листопада один із автомобільних мостів відновили — саме ним ми рухаємось у бік центру.
На центральній площі натовп літніх людей, мерзнуть в очікуванні "гуманітарки". Навколо спалено школу, яка пережила Другу світову війну, поліклініка, пошта, кінотеатр, житлова п'ятиповерхівка та адміністрація, на флагштоку біля якої знову майорить український прапор.
Дві паралельні площі вулиці, де розташовані переважно приватні будинки, виглядають так само — місцями немає даху, дірки у стінах, вибиті вікна, від деяких споруд залишився лише фундамент. Серед завалів, присипаних камінням, чиїсь меблі та особисті речі, у дворах — десятки покинутих собак та кішок.
Окрема трагедія Ізюма — дві житлові багатоповерхівки, зруйновані ударами авіабомб. Під завалами у підвалі однієї з них загинуло щонайменше 47 людей.
Аліна, яку ми зустрічаємо на пішохідному мості, знала кількох людей звідти.
"Моя колишня співробітниця проживала тут разом із чоловіком. Вона встигла поїхати, а чоловік загинув під час бомбардувань. Його впізнали набагато пізніше, вже після деокупації, за номером телефону, точніше за SIM-карткою. Ще мого віку сім'я ціла загинула з двома дітьми", — розповідає жінка.
Всю окупацію, від першого до останнього дня, вона також провела в Ізюмі.
"Завжди мрієш, щоб весна швидше настала, а в окупації ми раділи зимі, бо сніг та воду хоч якось знаходили. Брали з дощу", — згадує Аліна.
Після інформації про звільнення Балаклії жінка відразу зрозуміла — їхнє місто наступне.
"Ви не уявляєте, як я чекала. Не думала, що вже через день після Балаклеї звільнять і нас. Дивлюся, наші хлопчики йдуть, я вискочила, так обіймала, дякувала, а вони вибачалися, що так довго. Усі ми вільні, дихати стало краще", — витирає сльози Аліна.
Під мостом пішки вздовж дороги йдуть мати з дитиною. Жінка тримає візок у руці, в обох рюкзаки на спині. Світлана та її дев'ятирічна дочка Даша — переселенці з Донбасу, вони були змушені переїхати до Ізюма ще 2014 року. Тікати вдруге не наважилися.
"Все, про що я мрію останні вісім з половиною років, — швидше повернутися додому. Жити, коли по вас навіть не стріляють, а постійно закидають, накривають чимось більшим, дуже страшно. Це взагалі крайній ступінь і остання справа, коли стріляють. Ми люди, ми маємо якось шукати варіанти, як це все припинити", — ділиться думкою жінка.
Найбільше потрощене середмістя Ізюма
Кількома метрами вглиб порівняно вцілілого приватного сектору зустрічаємо пані Олену. Жінка поспішає за продуктами в один із магазинів, що працюють в Ізюмі, — чотири місяці тому в місті вже водилися російські рублі.
"Працювали базари. Було все дорого. Ходила і гривня, і російськими теж брали. Просто в кого вони були?" — риторично запитує жінка.
У її будинку немає вікон, до будинку дітей влучив снаряд, єдине вціліле — будинок батьків, які мешкають на іншому березі річки. Ні електроенергії, ні газу, ні води під час окупації не було, їжу, як і всі, готували просто неба.
Особливо не пощастило тим, хто жив у багатоквартирних будинках ближче до центру міста — саме їх росіяни бомбили активніше за інші житлові мікрорайони. Ольга та Галина, які очікують гуманітарної допомоги трохи віддалік загальної черги, живуть саме в такому.
"Ми у багатоповерхівці жили, у нас із 75 квартир залишилося 14 сімей, підвал горів, п'ятий поверх горів, було так важко, що не передати словами. Ми постаріли на десять років за час окупації", — починає історію Ольга.
"А перед тим як вони пішли, тиждень не дозволяли нам з будинків виходити. Цілодобова комендантська година. Тільки сидіти в квартирах, ні на базар, ні за чим. І бомбили постійно останнього дня. Щогодини. А в суботу 10 вересня прокинулися. а тут тиша... Спочатку не зрозуміли, у чому справа, а це наші місто звільнили. Ми знали, що буде так, як має бути", — перебиває подругу Галина.
Від післяокупаційного шоку ізюмчани відходитимуть ще довго. Втім, уже сьогодні у місті знову працюють магазини, пошта та банки, відновили роботу лікарні, пункти щеплення та громадський транспорт. Але головне — додому повертаються люди: якщо на момент деокупації в Ізюмі залишалося близько 13 тисяч мешканців, то на початку минулого тижня кількість містян зросла вже до 21 тисячі.
Читайте Новини.live!